Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Понад 20 років тому депутати Першого демократичного скликання підняли над Львівською Ратушею національний синьо-жовтий прапор. З тих пір у Львові й у нашій державі почалися процеси національного і духовного відродження, встановлення справедливості щодо українського – сотні років поневоленого – народу, а також створені всі умови для вільного розвитку інших національностей, що проживають в Незалежній Україні.

Проте, останнім часом активізувалися внутрішні і зовнішні антиукраїнські сили, які загрожують не тільки українському відродженню, але й самому існуванню української нації та нашої держави.

Міністр освіти та його поплічники на місцевому рівні знову взялися до фальсифікації історії України з неправдивим висвітленням істинної ролі гнобителів нашого народу.

Напосілися закривати останні україномовні школи на Сході України.

На місцевому рівні проголошують російську другою державною мовою.

Містечкові провінційні суди скасовують Укази Президента України Віктора Ющенка про присвоєння високого звання Героя України кращим синам нашого народу Степанові Бандері та Роману Шухевичу.

Недавно і Донецька обласна рада звернулася до ВР України про скасування цих Указів.

Незаконно, бездоказово, з порушенням процесуальних норм заарештували і утримують у в'язниці українських патріотів 'тризубівців', а московська газета пише наскрізь брехливий пасквіль 'Как закалялся Тризуб'.

Встановили пам'ятник Катерині ІІ – нищительці Запорізької Січі, безпрецедентній фальсифікаторці історії Московії й України, яка угро-монголо-фінські племена зробила слов'янами, вкрала нашу історію – історію Київської Русі.

Встановили пам'ятник найбільшому катові українського народу Сталіну.

Невтомно працюють у цьому ж напрямі й 'брати'-росіяни:

– перейменували у Москві вулицю Богдана Хмельницького на зневажливе назвисько Маросєйка;

– не цурається брехати президент Росії, заявивши на увесь світ, що в Україні проживає 17 мільйонів росіян (мабуть, для нього 1% дорівнює 1 мільйону росіян);

– придушують у Росії свобідне українське слово, не дозволяють продавати українські книги, в яких написана правдива історія України;

– чинять перепони діяльності українських Товариств у Росії;

– незважаючи на те, що в Росії проживають мільйони українців, там немає жодної української школи;

– з особливим цинізмом закрили у Москві єдину українську бібліотеку.

І ось в умовах тотального україножерства зі сторони російського фактора знайшлися безсоромні люди, які вимагають відкрити у Львові російський театр. Дивує не те, що вони щонайменше удвічі прибрехали свою чисельність, навіть не те, що звернення підписали троє відомих львів'ян, серед них і депутат міської влади, – прикро і гірко знати, що звернення запопадливо підписали представники білоруського, єврейського та польського Товариств.

Адже ці Товариства лише в Незалежній Україні отримали змогу зареєструватися, одержали від міської ради приміщення та необхідні умови для своєї діяльності. А сьогодні їх не болить те, що в Україні панує антиукраїнський шабаш. Ніхто з них не виступив на захист українських шкіл, бібліотек, мови, за розширення сфери застосування української мови у засобах масової інформації. Навпаки, з усіх сил допомагають російським імпер-шовіністам причавлювати щонайменший прояв українства в державі Україні, яка об'єктивно стала їхньою батьківщино.

Шановні депутати Львівської міської ради!

Зараз у Львові планують звести новий пам'ятник так званій 'польській професурі'. Нехай залишається на совісті нинішньої львівської української 'професури' палка підтримка цього проекту.

Але хочу нагадати, що ця 'польська професура' радо пішла на службу до більшовицької влади, незважаючи на те, що більшовики разом з нацистами знищили їхню рідну батьківщину Польщу як державу.

У грудні 1939 року окупаційною радянською владою обговорювався проект створення “Львівського державного українського університету”, однак за наполяганням польської професури було прийнято рішення про усунення із назви прикметника “український”. Від 3.01.1940 Львівський університет отримав офіційну назву “Львівський державний університет імені Івана Франка”. Цей факт свідчить не тільки про те, що згадана польська професура була близька до окупаційної більшовицької влади, яка вважала за необхідне радитися з нею, а не з українськими професорами, але й про те, що вона ненавиділа все українське. Воліла, зрадивши рідний край, служити московському окупантові, тільки б надалі гнобити українство.

Хотілося б, щоб нинішня львівська професура відповіла і на такі запитання:

–чому німці, які увійшли у Львів 30 червня 1941 року, найперше – 3 липня – заарештували і негайно розстріляли саме професорів-поляків? Адже Польщі як держави на той час вже не було і польські професори не становили для німців ніякої загрози. У них тоді були справжні політичні вороги – українські націоналісти, – які 30 червня згаданого року без всякого погодження проголосили акт відновлення Української Держави. Їх нацисти почали арештовувати пізніше – з 5 липня. Мабуть, знали німці щось таке, про що наші вчені воліють не говорити;

– чому НКВД, заарештувавши у 1939 році 25 тисяч польської інтелігенції (офіцерів, чиновників, поміщиків) і за постановою ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року розстрілявши їх у Катині, так турботливо забезпечило працею і відповідними благами саме цих синів польського народу?

Врешті-решт, що доброго для українського Львова зробили ці люди і чи заслуговують вони аж на таку пошану?

Слід нагадати, що у Львові не завершено будівництво пам'ятника Степанові Бандері; немає пам'ятника українцям, потерпілим від нацистів; пам'ятника видатним діячам 'Просвіти' (деякі з них зазнали репресій за часів польського панування на українських землях); пам'ятника жертвам польських репресій на наших землях; пам'ятника Ігорю Богдану Антоничу, пам'ятника академікові Кирилу Студинському, пам'ятника українському педагогу і письменникові Петрові Франку, пам'ятника українським студентам – борцям за волю України, пам'ятника Іванові Мазепі, пам'ятника Сагайдачному, пам'ятника репресованим і замордованим енкаведистами єпископам і священикам УГКЦ та багатьом іншим славним українцям. Недоглянутим, напівзруйнованим стоїть пам'ятник 'Просвіті'.

Недавно в одній із львівських газет пройшла інформація, що міська рада планує перейменувати вулицю названу радянською владою іменем польського націоналіста Бой-Желенського на вулицю імені українського націоналіста Володимира Тимчія-Лопатинського. Так і повинно бути: нехай польських націоналістів вшановують поляки, а ми повинні вшановувати своїх борців за незалежність України.

Але навіть у цій маленькій інформації подана велика неправда, бо Тадеуш Бой-Желенський не був польським націоналістом. Він був марксистом, гульвісою та азартним картярем, якому завжди бракувало грошей.

Коли німецько-радянські орди напали на незалежну державу Польщу, цей 'націоналіст' не пішов воювати за свою Батьківщину, – як поступали українські націоналісти, в т.ч. і Тимчій-Лопатинський, – не втік на Захід, як це зробив польський уряд, а дременув з Кракова до Львова, де його радо прийняли вороги Польщі більшовики і дали посаду професора у Львівському університеті.

У перші місяці 1940 року Тадеуш Бой-Желенський писав:

“Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою”.

Чим заслужив цей пан таку високу честь, що його іменем у нашому місті названа вулиця?

Дорогі друзі!

В умовах тотального наступу на українство Львів зобов'язаний залишатися українським П'ємонтом. Необхідно докласти максимум зусиль, щоб королівське місто Львів стало зразково українським, європейським містом. Для цього у нас є патріотична місцева влада, якій я бажаю твердості, послідовності і сили.

Дякую за увагу! Слава Україні!

Василь Шпіцер

Закрити